Рік тому відрізані на правому березі Маріуполя сили «Азову» і суміжних підрозділів морської піхоти здійснили прорив на «Азовсталь».
Ворог постійно завдавав артилерійських ударів по єдиному мосту, яким можна було дістатись «Азовсталі». Частина бійців «Азову» змогли прорватись по мосту під пекельним вогнем противника. Інша — переправлялася по воді на човнах та вплав.
Під шквальними обстрілами, не залишивши напризволяще своїх поранених побратимів, азовці евакуювали їх, ризикуючи життями. Втрачаючи життя.
15 квітня — чорна сторінка в історії «Азову». Тоді полк втратив багатьох славних бійців. Справжніх воїнів. Безстрашних та відданих Україні.
Проте, ця чорна сторінка осяяна подвигом. Подвигом самовідданості, мужності та вірності. Ніхто і ніколи не зітре його з історії.
Наші побратими, які загинули під час прориву, назавжди в нашій пам'яті. Головне завдання «Азову» — не зганьбити їх чин. Не зганьбити пам'ять тих, хто поліг у жорстоких битвах з окупантом до них, і тих, хто загинув після. Гідно продовжити спільну святу справу — визволення України, і довести її до кінця.
Лиш тоді, коли будуть покарані всі кати українського народу; коли додому з полону повернуться всі наші брати; коли останній клаптик української землі знову стане вільним — тільки тоді ми зможемо сказати, що цю справу завершено. Їхню справу. Нашу справу.
Щоб залишити коментар, будь ласка, авторизуйтесь.